Державний рекет під прикриттям закону: як ДВС вимагає 121 000 грн за чужу роботу, а суди грають у «футбол». Процесуальний формалізм та помилки суддів стають щитом для державного здирництва.

Цинізм під маскою європейських норм — куди котиться українське правосуддя?

Історія про фінансове здирництво з боку державної виконавчої служби (ДВС) отримала новий процесуальний оберт.

Замість швидкого захисту прав громадянина від очевидного абсурду, судова система продемонструвала класичний приклад юрисдикційного лабіринту.

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я. виніс ухвалу від 05 жовтня 2026 року у справі № 320/33815/26 про повернення позовної заяви ОСОБА_1, фактично розділивши одну життєву ситуацію на різні судові процеси й залишивши людину сам на сам із державною машиною.

Абсурд українського правосуддя: рішення виконано, гроші стягнуто, але ДВС вимагає «свою долю»

Все почалося з виконавчого листа № 2604/24484/12, виданого ще у 2013 році Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення боргу в розмірі 1 214 000,00 грн та 1 214 грн судового збору.

Дніпровський відділ ДВС відкрив провадження (ВП № 40630210) та автоматично виніс постанову від 02.01.2019 про стягнення виконавчого збору в астрономічній сумі — 121 521,40 грн.

Реальну роботу державні виконавці не виконали, грошей не знайшли, а лист згодом просто повернули стягувачу.

Борг залишався відкритим, поки за справу не взявся приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Каращук К. Л.

Паразити на системі: як державна виконавча служба наживається на результатах приватних виконавців

На відміну від державної служби, приватний виконавець спрацював оперативно: він повністю забезпечив реальне, фактичне виконання рішення суду в 2019 році та законно стягнув з боржника основну винагороду (свої 10% за результативну роботу).

Здавалося б, правосуддя перемогло, борг закритий.

Але ДВС Дніпровського району вирішила паразитувати на чужих результатах.

Оскільки стара постанова ДВС про виконавчий збір лишилася в системі, державні виконавці вивели її в окреме, самостійне виконавче провадження (№ 57991873) і зажадали від людини сплатити 121 тисячу гривень (виконавчого збору) за роботу, яку держава не робила.

Коли Головний державний виконавець Білець Т.М. 12.03.2026 винесла постанову про повернення виконавчого документа (постанови про стягнення виконавчого збору) стягувачу , тобто собі ж (ДВС) у межах цього провадження, ОСОБА_1 звернулася до суду, вимагаючи припинити свавілля та скасувати побори.

Юридична пастка-2026: як ДВС та  українські суди заганяють українців у круги процесуального пекла

Перевіривши матеріали позовної заяви, суддя КОАС Вісьтак М. Я. відмовилася розглядати справу по суті.

Суд послався на правила розмежування юрисдикції та Закон № 4833-IX від 07.04.2026, буквально розчленувавши позовні вимоги ОСОБА_1: вимоги про скасування постанов ДВС суддя відправила до цивільного Дніпровського райсуду, а вимогу про бездіяльність — залишила  з можливістю подальшого розгляду в адмінсуді (при повторному поданні позову) , повернувши позов через «незаконне об’єднання» позовних вимог.

Тобто,в ухвалі від 05.10.2026 № 320/33815/26 суддя буквально розчленувала позовні вимоги ОСОБА_1 на дві різні площини:

• Цивільна (Дніпровський райсуд): Вимоги про скасування постанови про  виконавчий збір (121 521,40 грн) та постанови Білець Т.М. від 12.03.2026 про повернення постанови про стягнення виконавчого збору стягувачу (органу ДВС), адже виконавчий лист першочергово видавав загальний суд.
• Адміністративна (КОАС): Вимога визнати протиправною бездіяльність ДВС щодо незакінчення провадження за наявності факту повного виконання рішення приватним виконавчими органами.Оскільки КАС України забороняє об’єднувати в один позов вимоги різних судочинств, позивачу повернули заяву.

Нагадаємо, позовні вимоги були сформульовані наступним чином,

ОСОБА_1 звернулась у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом Головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Берегового Владислава Сергійовича про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, їх посадових та службових осіб, у якому просить суд:

— Визнати протиправною бездіяльність державного виконавця Дніпровського відділу ДВ у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), яка полягає у незакінченні виконавчого провадження № 57991873 із стягнення виконавчого збору за наявності факту фактичного виконання в повному обсязі судового рішення приватним виконавцем і стягнення основної винагороди приватним виконавцем у межах виконання одного й того самого виконавчого документа (ВЛ № 2604/24484/12, виданого 07.10.2013 Дніпровським районним судом м. Києва), та як наслідок зобов’язати державного виконавця закінчити виконавче провадження № 57991873 на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» та частини восьмої статті 27 цього Закону.

— Визнати протиправною та скасувати постанову Головного державного виконавця Дніпровського відділу ДВ у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції Білець Т.М. від 12.03.2026 про повернення виконавчого документа (Постанови № 40630210 від 02.01.2019 про стягнення виконавчого збору) стягувачу у виконавчому провадженні №57991873.

— Визнати протиправною та скасувати постанову № 40630210 від 02.01.2019 про стягнення виконавчого збору (ВП № 40630210) у розмірі 121 521,40 грн, видану в. о. начальника Дніпровського районного відділу ДВС м. Києва ГТУЮ у м. Києві Лагоцькою В.Ф. при примусовому виконанні виконавчого листа № 2604/24484/12, виданого 07.10.2013 Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення заборгованості в сумі 1 214 000,00 грн та судового збору 1 214 грн., яку 04.01.2022 виведено в окреме виконавче провадження № 57991873.

Юристи добре знають: Дніпровський районний суд ( суд загальної юрисдикції) ніколи не прийме такий позов, адже це не його компетенція!

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово наголошувала: коли ДВС виводить постанову про стягнення виконавчого збору в окреме (самостійне) виконавче провадження (як у цьому випадку — № 57991873), ця постанова стає самостійним виконавчим документом.

Оскарження будь-яких дій, рішень чи бездіяльності виконавця у такому «виділеному» провадженні належить виключно до компетенції адміністративних судів, незалежно від того, який суд видавав первинний виконавчий лист.

Якби ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду, той просто закрив би провадження через непідсудність.

Своєю ухвалою суддя Вісьтак М. Я. створила для позивача штучне замкнене коло: адмінсуд (КОАС) незаконно відправляє людину в цивільний суд, який за законом зобов’язаний відмовити. А громадянин має нести неправомірний фінансовий тягар, платити  подвійний судовий збір (поповнюючи держбюджет України) та витрачати місяці та місяці  на доведення очевидного.

Поки триває цей бюрократичний «футбол», незаконні вимоги ДВС на 121 000 грн залишаються чинними, яскраво демонструючи, як процесуальний формалізм та помилки суддів стають щитом для державного здирництва. 

Українська судова та виконавча системи демонструють кричуще свавілля, створюючи штучні процесуальні перешкоди та вимагаючи неправомірні кошти з громадян.

Епілог

Цинізм під маскою європейських норм — куди котиться українське правосуддя?

Найбільший цинізм цієї ситуації полягає в тому, як саме суддя Вісьтак М. Я. спробувала виправдати свій процесуальний «футбол».

В ухвалі КОАС чорним по білому написано, що позбавлення людини права на розгляд справи по суті — це не «формалізм», а «упорядкування правовідносин»:

«Так, аналіз заявлених позивачем вимог свідчить про те, що указані вимоги розглядаються за правилами різного судочинства.

У зв`язку з наведеним суд доходить висновку, що позивачем порушено правила об`єднання позовних вимог, встановлені статтею 172 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки такі вимоги не можуть бути розглянуті в одному провадженні, оскільки їх належить розглядати в порядку різного судочинства.

Згідно з п. 6 ч. 4 ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява повертається позивачеві, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень ст. 172 цього Кодексу).

Окрім цього, суд вважає за доцільне звернути увагу, що повернення позовної заяви позивачеві свідчить не про допущення судом формалізму, а про вчинення дій, направлених на упорядкування процесуальних правовідносин. При цьому, така процесуальна дія не є порушенням права позивача на доступ до суду в розумінні норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.

У справі «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб. Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду.

Отже, передбачене ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України право суду на повернення позовної заяви у випадку порушення правил об`єднання позовних вимог є законодавчо закріпленим процесуальним обмеженням, встановленим державою з метою регулювання процедурних питань з метою їх упорядкування, дотримання процесуальної економії та недопущення завантаження процесу ускладненими позовними заяви, вимоги яких мають розглядатися в окремих провадженнях.

Правовий висновок щодо необхідності повернення позовних заяв у випадку порушення правил об`єднання позовних вимог викладено Верховним Судом у постановах від 05.03.2019 у справі № 917/1377/18, від 27.02.2019 у справі № 922/2225/18, від 14.08.2018 у справі № 910/3569/188.

Враховуючи вищевказане, на підставі пункту 6 частини 4 статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України позовна заява підлягає поверненню позивачу без розгляду по суті.»

Ба більше, суддя прикрилася практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), нагадавши понівеченому поборами громадянину, що «право на доступ до суду не є абсолютним».

Це кричуще викривлення суті європейських цінностей.

Поки Україна на весь світ заявляє про свої євроінтеграційні прагнення, адаптує законодавство до норм ЄС та звітує про судову реформу, на місцях правосуддя перетворюється на знущання з людини.

Використовувати рішення ЄСПЛ для того, щоб виштовхати громадянина із залу суду в юрисдикційне небуття — це вищий пілотаж правового нігілізму.

Європейські стандарти — це про доступність, ефективність та справедливість, де людина є найвищою цінністю (Ст. 3 Конституції України).

Натомість українська судова система у поєднанні з апетитами ДВС демонструє стандарти радянської бюрократії: обібрати до нитки через незаконний збір, а коли людина прийде за захистом — закрити перед її носом двері, процитувавши Конвенцію про права людини.

Цей прецедент має отримати жорстку оцінку Вищої ради правосуддя та апеляційної інстанції, інакше декларації про вступ до ЄС так і залишаться пустими гаслами на тлі реального судового свавілля.

Last Updated on 11.10.2026 by iskova