Безглуздість під маскою сенсу. Нічна атака Москви по Києву

Безглуздість під маскою сенсу

У ніч на 15 червня 2026 року Росія завдала Києву одного з наймасовіших ударів від початку повномасштабної війни: близько 70 ракет різних типів і понад 600 ударних дронів. У результаті пошкоджено Успенський собор Києво-Печерської лаври — об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та одну з головних православних святинь Східної Європи, — а також культурний комплекс «Мистецький арсенал», кіностудію імені Довженка та десятки житлових будинків.

За офіційними даними (станом на 12.00 за київським часом) загинули п’ятеро людей, понад тридцять отримали поранення.

Це далеко не перший подібний удар за понад чотири роки війни — і, на жаль, навряд чи останній.

З суто військової точки зору подібні удари не мають сенсу. Стародавній монастир, кіностудія, музейний комплекс — об’єкти, що не мають жодного військового значення; їхнє знищення не послаблює обороноздатність України, не змінює ситуацію на фронті і не наближає Росію ні на крок до заявлених цілей війни.

За чотири з гаком роки масовані ракетно-дронові атаки на українські міста так і не зламали опір і не змусили Київ капітулювати. Ефект протилежний: суспільство консолідується, підтримка союзників посилюється, а кожен такий удар стає ще одним доказом у матеріалах міжнародних розслідувань військових злочинів.

Виходить парадокс: єдиний вимірюваний «результат» атаки — це терор проти цивільного населення та руйнування культурної та духовної спадщини, яку Росія на словах оголошує «своєю» і яку нібито захищає. Удар по православному собору країною, риторика якої будується на захисті «традиційних цінностей» і православ’я, оголює розрив між декларованими мотивами війни та її реальною логікою — логікою залякування, а не військової доцільності.

Цей розрив між словами та діями має добре вивчений психологічний аналог. Йдеться про механізм, який у психології називають проекцією: людина (або інституція) приписує іншій ті мотиви, імпульси або дії, які насправді характерні для неї самої.

У поєднанні з риторичною конструкцією, описаною в літературі про конфлікти як DARVO (Deny, Attack, Reverse Victim and Offender — «заперечуй, атакуй, міняй місцями жертву та агресора»), це дає стійку модель: агресор оголошує себе жертвою провокацій, звинувачує реальну жертву у власній агресії та підкріплює це аргументами, які завідомо не відповідають фактам.

У кримінальному праві та кримінальній психології перенесення провини на жертву («вона сама винна», «мене змусили») — давно описана і добре впізнавана модель поведінки. Важливо, що суди та експерти-психіатри розглядають такі спроби не як пом’якшувальну, а скоріше як обтяжуючу обставину: вони свідчать про відсутність каяття та про готовність і надалі виправдовувати насильство зручною для себе історією.

Коли ця модель відтворюється на державному рівні — у вигляді офіційної риторики про «провокації» та «вимушені заходи», — вона не стає більш правдоподібною; змінюється лише масштаб наслідків.

Удар по Успенському собору 15 червня 2026 року — це не просто чергова трагедія у списку військових злочинів. Це ілюстрація того, як завідомо неправдива аргументація, використана для виправдання насильства, руйнує насамперед те, на захист чого вона нібито спрямована.

Документування таких ударів і притягнення винних до відповідальності залишаються не менш важливими, ніж військова та гуманітарна допомога Україні, — тому що без визнання фактів жодна «логіка» агресора не перестане працювати сама по собі.