«Хто хоче вести за собою людей, мусить стояти перед ними». Маловідомі факти про Івана Франка — класика української літератури

Мойсей свого народу

Одна з останніх прижиттєвих світлин Івана Яковича.

Ось погляньте.

Шкільні методисти все зробили, аби відбити бажання у юнацтва читати і розуміти цю неймовірну людину.

Кілька цікавих фактів про Івана Яковича Франка

1. Відзначався колосаль­ною працездатністю. За 40 ро­ків активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, нове­ла, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5-6 книжок.

2. Став першим професій­ним українським письменни­ком, який заробляв на життя літературною працею.

3. У гімназії сидів на остан­ній парті, але міг майже дослів­но переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому кла­сі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра у перекладі німецькою.

4. У гімназійні роки, зали­шившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 книжок.

5. Австрійська влада його його ув’язнювала чотири рази: у 1877, 1880, 1889 і 1892 роках.

6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекла­дач, публіцист, філософ, еко­номіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його “академією в одній особі”.

7. Писав твори не лише українською, але й польською, ні­мецькою, іншими мовами. Перекладав українською також з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.

Перекладав також ні­мецькою українські народні піс­ні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекла­дом “Історії України-Руси”.

8. Співзасновник першої української політичної партії (Русько-Українська радикальна партія) та перший її голова, ав­тор програми.

9. Закликав населення Га­личини називати себе україн­цями, а не русинами. ” Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордо­нів…”, – писав він у листі до мо­лоді в 1905-му.

10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксиз­му, а соціалістичну державу на­звав в’язницею: “Люди вироста­ли б і жили би в такій залежнос­ті, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава ста­лась би величезною народною тюрмою”.

“Свобода — це не те, що дають, а те, що беруть.” (Іван Франко)

11. Радянський режим чомусь на­зивав його атеїстом. А він за­лишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній роди­ні, досліджував Святе Пись­мо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні сто­сунки з митрополитом Андрієм Шептицьким.

12. Його переклад біблійної “Книги Буття” досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.

14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була па­ралізована.

Систематизува­ти та упорядковувати матеріа­ли йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Пе­тро і Тарас) вступили до скла­ду легіону Українських січових стрільців.

15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в “позиченій” ямі на шість домо­вин.

В окремій могилі перепоховали Івана Франка лише через 10 ро­ків.

16. Франко на сьогодні єдиний український поет, щодо номінування якого на здобуття Нобелівської премії з літератури доступні відомості (інформація про номінантів є закритою впродовж 50 років).

В архіві Шведської академії зберігається документ № 19 за 1915 рік, де Франко вказаний за № 4, однак лауреатом того року став Ромен Роллан. Із номінацією виступив 25 листопада 1915 року священик УГКЦ доктор Йосип Застирець із Відня. Кандидатура Франка була підтримана доктором Гаральдом Г’єрне із Упсали. Івана Франка 28 травня 1916 року не стало, тому його виключили зі списку претендентів. А нагорода у тому році дісталася шведському поетові Вернеру фон Гейденстаму.

 “Не в тому справа, щоби вмерти, але в тому, щоби вмерти вчасно, коли треба.” (Іван Франко)

P.S.

Із статті дослідника-франкознавця, директора музею Івана Франка, кандидата філологічних наук, доцента факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Богдана ТИХОЛОЗА.

27 серпня 1856 року в сім’ї нагуєвицьких (конскрипційний номер будинку 7) селян Якова (син Івана Франка та Катерини, з дому Кімакович) та Марії (доньки Миколи Кульчицького та Людвіки, з дому Гвоздецької) народився син. Ця подія зафіксована в метричній книзі під номером 45 за 1856 рік. Роди прийняла Теодозія Буцяк, недипломована сільська повитуха.

Цього ж дня нагуєвицький парох Осип Левицький охрестив дитину Іоаном, хресними батьками стали Данило (1818 р.н. син Євстахія Навроцького та Марії Мітчак) та Олена (жінка Івана Риб’яка, з дому Гвоздецька).

Сам Іван Франко розповідав, що його охрестили через два дні після народження 25 серпня, але, як бачимо, в метричній книзі і народження (Natus), і охрещення (Baptisatus) зафіксовано однією датою.

Чи це помилка священника, чи помилка родинного переказу, ми вже не взнаємо, але в таких справах прийнято надавати перевагу документам: тож вважається, що Франко народився 27 серпня 1856 року.

Це була перша дитина подружжя, в якого акурат три тижні минула річницю шлюбу.

(Джерело: Збруч)

Маленький мольфар

Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном.

І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями.

У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару.

Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів.

Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності.

У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів.

Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією.

За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок.

Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає.

Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером.

До нього українські літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли.

І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано.

Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей.

Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.

Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки.

До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків.

Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей.

Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька.

А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту.

І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори.

Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька.

Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться.

Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати.

Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома.

Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС.

Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації.

Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу.

Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.

Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами.

1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини.

Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. 

У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся.

Перший український політик

Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

Політичний провидець

Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму.

Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося.

А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор.

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, ніби Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви.

Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій.

Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі».

Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, але його віра була понадконфесійною.

Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов власний тернистий шлях до цієї віри.

Ось як згадувала день смерті Франка його приятелька, дружина етнографа Осипа Роздольського – Ольга:

«Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою.

…В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен (вчитель), зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України, такий бідний, як цілий ваш народ. “Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.»

“Людина без ідеалу — ніщо.” (Іван Франко)

Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу.

“Хто хоче вести за собою людей, мусить стояти перед ними.”

Last Updated on 26.06.2024 by iskova